Банк портретів / Олейниченко Поліна, Яким, Віктор та Валентина

Олейниченки Поліна, Яким, Віктор та Валентина

Поліна Олейниченко, її чоловік Яким та їхні дорослі діти Віктор і Валентина мешкали в м. Маріуполь Сталінської (нині – Донецької) області. Поліна була швачкою, Яким із Віктором працювали на заводі, а Валентина навчалася в школі. Старший син Костянтин, командир Червоної армії, від початку німецько-радянської війни перебував на фронті.

Німецькі війська захопили Маріуполь 8 жовтня 1941 р., і вже через кілька днів окупанти зобов’язали всіх «жидів» носити на одязі шестикутні зірки.

Невдовзі в місті з’явився наказ, згідно з яким євреї повинні були зібратися в певний час із речами та документами в будівлі так званого полку (в казармах колишнього 238-го Маріупольського стрілецького полку 80-ї стрілецької дивізії; нині – корпус Приазовського технічного університету), начебто для переселення до Палестини. Саме там нацисти влаштували тимчасове гетто, звідки 17 жовтня погнали жертв невеликими групами у с. Агробаза за 6 км від місця збору. Агробаза стала «маріупольським Бабиним Яром»: за кілька жовтневих днів 1941 р. зондеркоманда 10а розстріляла в радянських протитанкових ровах від 8 тис. до 12 тис. маріупольських євреїв.

«Нам веліли роздягнутися до сорочок, потім шукали й відбирали гроші та документи, гнали по краю траншеї, але краю вже не було, на відстані в півкілометра траншеї були наповнені трупами. Вмираючи від ран, дехто благав ще про одну кулю, якщо однієї було замало для смерті. Ми йшли по трупах. У кожній сивій жінці, мені здавалося, я бачу маму. Я кидалася до трупа… але удари кийків повертали нас на місце». Зі щоденника Сари Глейх

Через кілька днів після розстрілів уночі у двері помешкання на вулиці Радянській постукали. Це була одна з клієнток Поліни – Ганна Максимович, єврейка, заміжня за українцем. Вона привела свого восьмирічного племінника Веніаміна Борисковського – одного з небагатьох, кому вдалось урятуватися під час екзекуцій 20 жовтня. У момент пострілу Веніамін упав у розстрільний рів і знепритомнів. Прокинувся тієї самої ночі, завалений трупами. Незважаючи на поранення в ногу та плече, вибрався з ями, де назавжди залишилися його батьки, трирічний братик та ще 11 осіб рідні. До ранку дістався будинку своєї тітки Ганни, яка і привела його до Олейниченків.

Українці погодилися заховати єврейського хлопчика у своєму будинку, а сусідам сказали, що то їхній родич. Ризик був надзвичайно великим, адже в одній частині будинку жили Олейниченки, а в іншій квартирували троє есесівців.

Згодом Поліні вдалося отримати для Веніаміна свідоцтво про народження, виписане на українське ім’я, проте вона не дозволяла йому гуляти вулицями, і щойно починалась облава, хлопчика ховали в дворі під соломою.

Узимку, коли жити надворі стало занадто холодно, Олейниченки облаштували сховок усередині старого піаніно, де Веніамін ховався щоразу, коли в дім приходили чужі. А коли німців не було вдома, Валентина й Віктор виводили його на вулицю.

«Зрозуміло, що восьмирічна дитина весь час не могла лежати під піаніно, йому треба було перев’язати рани, нагодувати, подихати свіжим повітрям. Ми любили Веню і переживали за нього. Веня був дуже розумним і слухняним хлопчиком. Вдень він знаходився в кімнаті, а вночі ми з братом Віктором виводили його погуляти.» Зі спогадів Валентини Пономарьової (Олейниченко)

Так хлопчина жив у своїй новій сім’ї близько року.

Одного разу влітку 1942 р. сусіди побачили Веніаміна, який вибіг на вулицю, й запідозрили, що він єврей. Олейниченки вирішили, що хлопчикові краще виїхати з міста.

«Поки стояли холоди, було легше, а коли настало літо, малий посміливішав і німець, який проживав у будинку, побачив його. Ми сказали, що це наш родич. Він був чорнявий і трохи схожий на нас. Восени 1942 року нам все ж довелося розлучитися з Венею, відправивши його в більш безпечне місце. Ми дуже хвилювались за хлопчину, який став нам як рідний.» Зі спогадів Валентини Пономарьової (Олейниченко)

Відтоді й аж до вигнання нацистів із Маріуполя восени 1943 р. він переховувався в будинку їхніх друзів, які жили неподалік у селі й не знали про його національність.

Після війни Веніамін Борисковський повернувся в Маріуполь і залишився в теплих стосунках із родиною Олейниченків. Підтримував із ними зв’язок і після того, як у 1990-х рр. емігрував до Ізраїлю.

12 липня 1998 р. Яд Вашем удостоїв Поліну і Якима Олейниченків, а також їхніх дітей Віктора й Валентину звання «Праведник народів світу».

Маріупольський краєзнавчий музей

м. Маріуполь